Православний погляд на журналістику не повинен відрізнятися від Православного погляду на світ, життя і смерть. Православна Церква не користується журналістикою, як політики, гадаючи, що віра буде привабливою для її прихильників. Віра - не ідеологія, отже, не має потреби подавати своє вираження за логічними законами. Тому нелегко створити програму православного журналіста за алгоритмом "слід" і "не слід". Ніщо не виключається з можливості Божої прослави. Кожна наукова, професійна чи особиста форма вираження може бути пов‘язана з духовним вираженням, тому що Церква - це не просто богослужіння, це - спосіб життя. Православний погляд на журналістику не складається з практичних рекомендацій про те, що є і не є православною журналістикою. Натомість він містить основні директиви ставлення Православної Церкви, які виражені в Православній традиції. Спираючись на такий погляд, православний журналіст покликаний активізувати свої здібності для того, щоб розкрити вираз Божої любові до людини, як це втілено в історії, в той час як кожний в дочасному житті стоїть у переплетеннях щастя і горя, що характеризує наше життя.

Дві директиви.

Євангеліє від Іоанна починається так:
1 Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог.
2 Воно було споконвіку у Бога.
3 Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось.
4 У Ньому було життя, і життя було світлом людям.
5 І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його.(Ін. 1, 1-5).
Православна Церква формулює цю новину протягом 2000 років до певної міри відповідною до конкретного місця, часу і слухачів.
Перший вірш: "Спочатку було Слово, і Слово було з Богом, і Слово було Бог" становить зразок журналістського повідомлення, тому що він описує новину зі стислістю і точністю, що вимагається хорошою журналістикою. Він інформує нас, де, коли і що трапилось. Далі безпосередньо йде опис та аналіз новини, пропонуються дві директиви, які уточнюють Православну точку зору (погляд):

• Бог - Творець світу (Все було створене Ним і без Нього не було створене нічого, що було створене);
• Христос – критерій життя (У Нього було життя, і життя було світлом людей).

Православна Церква не розглядає ці три принципи як події минулого, сучасного та майбутнього, що розрізняються. Вони не можуть бути витлумаченими тимчасовими термінами як такі, що відносяться тільки до початку, середини чи кінця життя. Вони відбуваються (існують) поза часом, долають простір та з‘єднують усіх людей воєдино в унікальних осіб. Вони пропонують правильні виміри для тлумачення кожної події в глобальній історії перед лице Самого Ісуса Христа. Це основний факт, який в роботі Православного журналіста мусить бути представленим, описаним і детально розробленим.

Початок світу – творення.

Як Православні християни, ми віруємо, що створення світу – вчинок Бога. Всесвіт є результатом Божої люблячої дії. Ми також віруємо, що наш тварний світ було створено "дуже добре" (Бут. 1, 31) з людиною на вершині. Людина одержала образ Божий, який є свободою і благодаттю своєї подібності до Бога як дар Творця. Обдарована свободою людина створена, як суспільна одиниця , що складалася з чоловіка Адама, що означає Земний, і жінки Єви, що означає Життя, була покликана (Бут. 1,28) "бути плідною", тобто вдосконалювати світ, діючи відповідно до Божої любові, "розмножуватись і наповнювати землю", тобто помножувати подобу Божу незліченно, породжуючи людських істот із того ж джерела з різними властивостями, і "підкоряти їй", тобто повідомляти і славити Творця, даючи кожному живому створінню назву, визнану Творцем.

Православний погляд на опис світу.

Віра, що світ - Божественне творіння, що має Божественну думку як своє спільне походження, визначає місце підсумку цього творіння у сфері сімейних (родинних) стосунків. Оскільки Творець - один для всіх створінь, то вони не тільки родичі один одному, але вони також належать до тієї ж сім‘ї, що живе незліченною Божественною любов‘ю. Усе в цій сім‘ї із спільним Отцем - видиме чи невидиме, матеріальне чи нематеріальне, елементарний чи багатоклітинний організм, на початку чи в стані досконалого розвитку - має Творця як свій спільний знаменник з чимось ще. Кожне створіння необхідне і цінне і має своє місце і свої унікальні властивості у світі. Жодне створіння не створило себе і не з‘явилося випадково. Жодне створіння не є невиправданим, непотрібним чи зайвим.
Кожен, хто описує і представляє події світу, зобов‘язаний відчувати тотальність (всеохопність) світу. Людина не володіє Всесвітом, але є священиком (від «освячувати») Бога у ньому. Цей окремий (суб‘єктивний) екологічний підхід визнає творіння як «ойкос» - "дім", місце, де Бог-Творець зустрічається з людиною-творінням перед лицем Христа. Природа бере участь у поклонінні Богові, забезпечуючи матеріальний фундамент для таїнства святої Євхаристії і для церковної практики. Матеріали землі, води, олії, фруктів і квітів, так само як і грунт та каміння, стають необхідними елементами для хрещення, єлеопомазання і святої Євхаристії. Вони задовільняють відчуття, пропонуючи свої матеріали для зору, смаку, дотику, нюху і слуху. Вони стають храмом і відправною точкою, з котрої весь світ може стати храмом во славу Бога. Цей факт забезпечує регулюючу силу для проживання у світі і сповнює цікавістю, змістовністю опису світу. Як Боже творіння, земне життя не може бути вийнятково духовним або вийнятково матеріальним. Духовність та матеріальність не є окремими або конкуруючими елементами. Дух без матерії був би тільки субстанцією в собі, далекою від сотвореного світу. Матерія без духа була б тільки трупом, що не має відношення до життя його Творця.
Захист і турбота про навколишнє середовище - не самодостатня справа. Православний екологічний погляд на світ не шукає ані покращення якості життя, ані збереження навколишнього середовища для майбутніх поколінь. Він усвідомлює близьку спорідненість між людиною і Богом у використанні створеного світу.
Нам здається, що не кожний куточок сучасного світу насправді є Божим творінням. Але він таким є. Не зважаючи на участь сучасної людини у руйнуванні навколишнього середовища, сама природа, часом, вірніша моделі творіння. Вона наново відтворює і оживляє себе і, таким чином, підтримує здатність відтворення, дану їй Богом. Хоч вона зітхає і стогне перед лицем людської безпорадності, у той же час вона продовжує наводити приклади простоти й краси, перетворюючи своє лице у своєрідний храм. У зимову пору, чекаючи народження "сонця справедливості", вона одягається в холодні і темні кольори смерті. Супроводжуючи Пасху Христового Воскресіння, вона відроджується кольорами і запашними квітами. Приймаючи Боже втілення, як критерій життя.
Розбещений створений світ удостоївся приймати, годувати і зустрічати свого Бога в людському вигляді. Все - минуле, сучасне і майбутнє змінилося після втілення. Асоціація з Богом–Творцем була здатна на перетворення у відношення любові до Христа у лиці кожного і будь-якого чоловіка чи жінки. Чужинець стає братом, сусід користується тією самою чашею, ворог стає "вівцею, що заблукала"(Лк. 15, 4). За столом євхаристійного зібрання ніхто не може залишитись "голодним". Всі мають можливість "увійти у милість Господа свого"(Свт. Іоанн Златоуст, катехитична проповідь).
Знання такої події змінило спосіб ставлення однієї людини до іншої. Зараз, у кожний момент життя, на все можна посилатися, все можна пропунувати і піднімати у спільному зібранні. До того ж, сума людської природи і творіння раптом оволодіває епонімічним зв‘язком і орієнтиром до взаємодії. Незліченна кількість людей, чоловіки та жінки, відомі та невідомі відзначилися своєю святістю. Вони любили людей, як образи Божі, і світ, як витвір його Творця, без жодних припущень. Вони жили у різні часи, у різних місцях, вони були різних рас, статі, звичок, вони говорили різними мовами і поділяли різні точки зору. Вони припускали, що всі їх відмінності – це дари. У складності шляху вони приводили ці сформовані дари у відповідність до міжлюдських стосунків під іменем Бога. Вони не були схожі один на одного. Спосіб їхньої любові був не той самий чи неодмінно подібний. Вони відкрили і показали багато рівнозначних шляхів, що не позбавляють унікальності кожного чоловіка чи жінки, котрі йдуть до євхаристійного столу. Їхньою провідною силою було знання присутності Божої у світі. Їхньою спільною характеристикою було життя у любові до Христа, що розрізняє ворогів від друзів тільки для того, щоб любити цих ворогів так, як себе.

Православна переспектива людського життя.

Христос народився у період історії, подібний до нашого. То були часи панування могутньої імперії, обтяженої війнами, конфліктами, ненавистю та пристрастями; час багатьох мов і різних точок зору. Проте духовна історія вчить нас, що це був найпридатніший для приходу Бога на землю час.
Загальний мир не був передумовою народження Христа. Так само унікальність Римської імперії не була обмежуючим фактором Його народження. Критерії Божого виразу любові до світу ніколи не були подібні до людських. Перемагаючим фактором була присутність Богородиці саме в той період. Бог став людиною тому, що Марія прийняла попозицію привести Христа у цей світ, відповівши на Боже запрошення: "Хай буде мені по слову Твоєму" (Лк.1,38). У межах чужого і ворожого світу друга Єва була здатна вмістити у собі якість людини, що могла дати плоть Богочоловікові.
Православна традиція ніколи не розуміла падіння людського роду як високомірність щодо Бога. Вона ніколи не підкреслювала втрату раю як помсту Бога своєму творінню чи як тиск справедливості. Первородний гріх, ув‘язнення першого подружжя в егоїзмі тлумачиться як незграбне використання їх свободи. Ностальгія за втраченими відвертими стосунками любові між Творцем і творінням, міра порівняння невдач співіснували безнадійно до моменту втілення Божого Сина.
Навіть в умовах нашого часу перед лицем кожного нащадка Адама і Єви, нагадуючи нам про нашого егоїстичного прабатька та його практичну самосконцентровану супутницю, ми не маємо права як православні християни ігнорувати чи забувати досвід нового Адама - Іісуса Христа і другої Єви - Богородиці, котрих прославляємо безперервно як євхаристичну спільність. Божа присутність у світі магічно не змінила світу. Але світ став іншим після того. Всупереч людській неспроможності кожен період може представити своїх власних святих чоловіків та жінок, чия присутність рятує людський рід. Підтримані такими прототипами, усі ми щоденно вчимося, як орієнтувати нашу любов, наших нащадків і наше ціле життя на Бога. Ось чому, хто б і що не говорив про людській рід, не можна підкреслювати тільки його зловживаний образ без нагадування про можливість його спасіння, про покликання рятувати його в собі і довкола себе.

Людська надія на прихід царства Божого, як кінця, мети й завершення життя.

Боже втілення дало вигляд і перспективу ностальгії за втраченим раєм. Людина ще раз здобула право надіятися конструктивно. Божественна любов використовується в межах людської міри для того, щоб повернути створене на дорогу спасіння і до його завершення. В новому світі Бога кінець стає тим самим, що і початок. Все функціонує так, як було створене: людина вчиться користуватися свободою і добровільно брати участь у святі. "І пізнаєте істину, і істина визволить вас" (Ін. 8, 32) від рабства занепаду. Він освятив простір і подолав час. Він готовий до вічності, що почалася воскресінням Христа і взяла світ з собою. Вічність не є більше анонімним небуттям, а особистою спорідненістю. Там не тільки двоє чи троє зібралися во ім‘я Христа (Мф. 18, 20), але всі досягли воскресіння в життя або на суд (Ін. 5, 29).

Православна перспектива кінця історії.

Як створення світу, так і його кінець «не від світу цього» (Ін. 18:36). Але як і воскресіння Христове, так і кінець світу вже почався «у цьому світі» (Ін. 4, 17). Надія на прихід Царства Божого не утотожнюється з відходом з нашого світу, але з життям у цьому світі. Передбачення цього царства стосується нашого щоденного життя. Якби це стосувалося тільки життя після смерті, то світ не міг би бути Божим творінням але не повинен би бути пов‘язаним з Ним. Тоді Христос не міг би бути другою особою Пресвятої Трійці, що став людиною у цьому світі. Бог тоді стає безликою силою, світ залишається безсилим перед власним занепадом, а тіло сприймається як в‘язниця душі. Правда стає теорією. Отож, було б нелегко для такого теоретичного «бога добра» бути поставленим проти «бога зла», який ненавидить, стежить за ним і протидіє йому. Навіть гірше, добро й зло належати тій самій особі, що добра до своїх товаришів і погана до своїх ворогів. Коли віра зникає з думки і коли передбачення Божого Царства перестають ставати духовним досвідом, а стають мрією, тоді кінець світу міг би бути його знищенням. Кожна невдача тоді приводить до темного кінця світу, чи навіть гірше, Бог Сам стає відповідальним за страждання і невдачі і підбурювачем їх. Отже, його присутність могла б бути відчутною у кожному злі і, крім того, могла б бути витлумачена як обман Божественної справедливості. Той Бог не міг би бути Творцем, Богом любові, а Богом страху, безнадійного смертельного та викривленого тлумачення, що відображує віддаленість людини від істини. Кінець історії, як очікують християни, не може бутит представлений яу знищення світу і втрата його. Він може бути описаний тільки радісними барвами, як це написано в кінці Апокаліпсису, останньої книги Біблії: «Амінь. Гряди, Господи Ісусе» і «Благодать Господа нашого Ісуса Христа з усіма вами. Амінь» (Одкр. 22, 20-21).

Православний погляд на новини.

Новина про життя Христа у цьому світі поширилася по всій земній кулі задовго до розвитку засобів комунікації. Вона поширювалась через особисті шляхи. Проте, сучасні повідомлення про щось, ще не дорівнюють знанням про ту подію. До цього часу, через 2000 років, людська історія продовжує йти своїм власним шляхом. Новини поширюються із наростаючими швидкостями. Засоби комунікації швидко вдосконалюються, відстані зменшуються, події та відомості швидко стають спільними для всіх. На жаль, зображення війни, голоду, бідності та страждань – це майже єдина загальна річ, що входить у кожний дім. Чому це трапляється? Можливо тому, що відчуття легше збуджуються інтенсивністю страждань, швидкістю руйнування та безнадійністю смерті. Можливо тому, що спрага безнадійності замінила потребу спорідненості. Можливо тому, що широта інформації легша, ніж глибина знань. Можливо тому, що безвідповідальність глядача легша, ніж відповідальність свідка. Можливо тому, що «я» не легко дорівнюється «ти» отже, зображення болю і страждань може постачати нашим оселям відчуття безпеки. Чи, можливо, просто тому, що ці зображення пробуджують більше цікавості, вони апелюють до «громадськості» і заробляють продюсерам більші прибутки?
Усе це далеко не весь перелік образів, які існують у цьому світі. Неможливо уявити, що зображення щастя, радості й надії не складають новин чи не пробуджують цікавості. Дивно, що коли християнина просять зобразити пекло, він має чисельні зображення від рукою, надзвичайно образні та мальовничі. А коли християнина просять зобразити рай, то вибір зменшується чи, принаймні, не є однаково цікавим і привабливим. Якого доходимо висновку - пекло цікавіше, ніж рай, чи може просто пекло доступніше для уяви, а рай – незнана мрія?..

Висвітлення подій.

Незважаючи на це, духовний вираз не може бути виразом у піднесених і потойбічних описах. Воно і незрозуміле, щоб наповнити його знаками небезпек, загроз і розпачу. Тому що наскільки віддалені від реальності перші, настільки останні не торкаються сучасності. Церковна межа не пролягає ні у логіці протиставлення добра й зла, ані в перевазі чистого над нечистим, але у подоланні гріха через святість. Саме ця унікальна характеристика надає виразу справжнього реалізму, через який людина відтворює цю реальність кожної години дня і ночі, і через що вона наважується святкувати Воскресіння посеред війни.
Церква має переконання, що Христос «прйшов закликати не праведників до покаяння, а грішників» (Лк. 5, 32). Отже, вона не є безпечним місцем для тих, що вже спасенні, а вона є засобами спасіння для грішників.
Духовний досвід не боїться домінування зла у світі, тому що паралельно до свого усвідомлення людських невдач, він просякнутий спасінням світу. Він не відділяється від світу, щоб залишитися незайманим. Навпаки, він ясно заявляє, що спасіння починається з того моменту, коли вирішити ступати посеред зла так, ніби брати на себе часточку відповідальності за нього.

Духовна виразність.

У наші дні Православна традиція здається часом парадоксальною, віддаленою і теоретичною. Часто Бог здається віддаленим і безликим у невідомому небі, елементом славного минулого чи загрозою майбутньому. Стиль духовної виразності часто здається незбагненим, придатним тільки для певних журналів, книг та для окремих газет. Проте, щодо історичного моменту, в якому Живий Бог був посеред людей, Христос користувався образами, знаннями, мовою і системою поглядів свого періоду для того, щоб проповідувати Євангеліє світові. Тому правильно думати, що немає необхідності у спеціалізованому міркуванні, термінології, стилі чи засобах виразності, щоб описувати істину в сучасному світі. Де ж тоді ті складники, які роблять словесне, письмове чи електронне міркування духовним? Чи, наприклад, чим духовне міркування відрізняється від політичного? Воно відрізняється не формою чи виразністю, а рушійною силою, тобто виразом любові Божої, від якої походить повідомлення, яке воно передає. Це сила, яка виходить за людські межі і яка змінює терміни й умови життя у світі. Ця сила базується на спорідненості з Богом, без якої це тільки вправна чи, навіть, самобутня теорія, ідеологія – одна з багатьох.

«Воєнне» висвітлення у пресі.

Оскільки війна складається з болючого досвіду в наші дні і по-сусідству з нами, дозвольте мені скористатисья як прикладом одним з найуспішніших із засобів Православної Церкви, а саме - миром.
Духовний спосіб вираження є миротворцем. Він відкидає війну, кожну війну, не зважаючи на те, хто кого підбурює і проти кого. Духовний спосіб виразу прагне досягти мира і перемоги над війною. Він може бачити людську слабкість як у кривдника, так і в захисника. Він не рознізняє ворогів і друзів, християн і нехристиян, але він турбується, страждає і молиться за кожну людину, підхоплену війною. Він молиться Богу, щоб слабкі знайшли силу подолати руйнування, але він також просить Бога просвітити сильних, щоб правильно користувались своєю владою. Духовний спосіб виразу – миролюбний. Це не воююча проповідь. Це не проповідь проти смерті, а проповідь на захист життя. Він прагне не примушувати до справедливості, а плекати любов. Він хоче не домінування Бога у світі, а відповіді на Його любов. Він не схвалює існування агресорів і жертв, переможців і переможених, а адресує пропозицію життя кожному. Духовний спосіб виразу має на меті зібрати разом те, що раніше було окремим.
Нарешті, духовний спосіб виразу умиротворює. У світі, переповненому гріхом, Церква покликана сповіщати, що вона живе у надмірі благодаті. У розчаруванні, спричиненому гріхопадінням, вона нагадує нам про надію. У втомі, спричиненій труднощами, вона втішає нас прикладами з життя святих. У розпачі глобального руйнування і небезпеки вона підбадьорює нас своїм  пророцтвом. У страху наближення смерті вона надихає нас досвідом Воскресіння. Незважаючи на труднощі, вона промовляє: «Радуйся».
Журналістика з Православної точки зору не відрізняється від духовного способу виразу, описаного вище. Стан Церкви у нашому сучасному світі - не є вийнятковою відповідальністю деяких її спеціалізованих членів, тільки її духовенства чи тільки мирян. Це відповідальність кожного члена Православної Церкви. Православна традиція не розділяє своїх членів за компетенцією і спеціалізацією, але визнає відмінності людських талантів. Православний погляд на журналістику не відрізняється від Православного погляду на духовний вираз. І духовний вираз не може бути поглинутим тільки специфічними документами чи специфічними виразами.Так само, як кожен член Церкви має свої власні таланти й унікальність, так само кожен журналіст покликаний виявити свій власний талант, розповідаючи дивовижні речі, які робив Христос (Мф. 21, 21-22) і які Він сьогодні робить посеред нас. Тільки це джерело натхнення може допомогти журналістові не загубитися в описі людського гріхопадіння та відчаю у повільності людського спасіння. Де б не довелося Православному журналісту жити чи працювати, він/вона не може відмовитися від описання світу як творіння чи забути про прихід Христа у цей світ. Правосланий журналіст не може впадати у відчай через очікування другого пришестя Христа. Якщо його обов‘язком є знайти й описати істину, то журналіст знає лице та риси Того, хто є «шлях, і істина, і життя» (Ін. 14, 6). Мета Православного журналіста – не висвітлювати поточні події під кутом галасу марнот, а наводити освітлені Тим, хто є «світлом світу». Як висновок, журналістика як християнський спосіб життя надихається Тим, Хто сказав: «хто піде вслід за мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя»(Ін. 8, 12).
 

З англійської переклала Кобрин Анна
Подання і корекція Олени Соколової

На початок сторінки