-----------+----------

Тарас Андрусевич,
секретар Спілки православної молоді України

З ДОПОВІДІ НА З'ЇЗДІ СПІЛКИ ПРАВОСЛАВНОЇ МОЛОДІ УКРАЇНИ
Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра 26.12.2000р

   «Високопреосвященніший Владико, чесні отці, дорогі браття і сестри! Вітаемо вас із вдячністю за те, що ви приїхали сюди, не зважаючи на заклопотаність та напруженість роботи і себе на місці. А особливо, зважаючи на те, який важкий час матеріальної скрути застав нас на межі тисячоліть. Важко нам сьогодні говорити про якісь навіть елементарні можливості для функціонування молодіжної справи. Але нам їх ніхто не дасть, якщо ми самі не візьмемося за руки, як три роки тому у Львові, коли на міжнародному семінарі представники з 22-х парафій святої Української Православної Церкви прийняли рішення про співпрацю в Спілці православної молоді України.

Більшість із тих, хто підписав наше прохання до Блаженнішого Предстоятеля, відійшов від праці з молоддю, або просто не може підтримувати зв'язок із нами (з огляду нестачі коштів, часу тощо). Але й у нас із вами теж ситуація непроста: у кожного братства своє духовне і соціальне служіння. Якщо духовно за молитвами ми поминаємо один одного, читаємо псалтир усією Спілкою, то соціально ми настільки незібрані, фінансово ми на такому нулі, що, якщо сьогодні ми не попрацюємо во славу Божу, то завтра ми вже навіть не побачимося. Тож ми тут не тому, що час змінити керівництво - ми тут, бо час рятувати нашу спільність. Зараз ми тут, щоб захистити своє святе право бути разом, працювати разом на ниві Божій. Словами апостола Павла до Ефесян нам із вами промовляє Сам Господь: “Молю ви, братіє... поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, підтримуючи один одного любов'ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру”(Еф. 4,1-6). Саме на істинному розумінні цих слів, на втіленні їх у життя і виник Всесвітній православний досвід спілкування і співпраці в рамках Православного молодіжного братства “Синдесмос”.

Хочу від кожного з вас вклонитися в ноги Владиці Августину за усю ту молитовну та кожночасну підтримку й розуміння, які ми знаходимо у нього як Духівника. І попрацювати над тим, до чого молодіжні православні братства вийшли напередодні Різдва 2001 року:

1) Ми молимося за нашу єдність і щорічно намагаємося складати нові синодики-пом'янички для розсилання по обителях України та на святу гору Афон. Надсилайте імена з своїх молодіжних братств!

2) Кожен із нас веде соціальну роботу (чи то інформаційну, чи благодійну в інтернатах, лікарнях чи дитячих садочках), яку потрібно примножувати новими методами і в нових масштабах. На щастя такі громадські організації, як Школа соціальної роботи Києво-могилянської академії, РЦ “Гурт”, такі інформаційні проекти, як “Перехрестя” та інші організації допомагають нам зробити цей крок у майбутнє.

3) Завдяки міжнародному семінару ми започаткували переписку з представниками Помісних та автономних Православних Церков із багатьох країн: Словаччини, Білорусі, Сербії, Чехії, Канади, Америки, Польщі, Греції, Росії, Румунії, Франції, Великобританії, Данії, Нідерландів та інших держав. Ми вже сьогодні повинні задіяти цей потенціал для активного обміну досвідом. Завтрашній день православних братств - захист віри у соціальному діланні. Цієї роботи в економічному кібер-просторі не зможе зробити для Церкви ніхто, крім нас - по-смиренному бойової та діловитої молоді...»

журналіст Тарас Андрусевич,
Газети “Молодь України”, “Віра і культура”,
секретар Голови Спілки православної молоді України

Тези доповіді на конференції
"Християнство у формуваннi нацiональних елiт"
Iнститут журналiстики КНУ iм Т. Г. Шевченка
(23 березня 2000 р.)

ПРАВОСЛАВ'Я У ВИХОВАННІ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕЛІТ

   Перш за все, велику вдячність хочеться висловити організаторам зустрічі. Про актуальність фахової міжгалузевої співпраці покійний Анатолій Захарович Москаленко говорив у Києво-Печерській Лаврі, пропонуючи конкретні кроки для співпраці. Співпрацю, задля якої ми тут, розпочали давно. Ми тільки покликані “единонадесятого часа”, котрі з Божим благословенням по мірі сил підключаються до справи.

Загадкове (тим і небезпечне) слово – еліта. Елітарний нічний клуб, елітарний одяг (жарг. “стильний прикид”), елітарні страви – ці лайливо-розбещуючі вирази одразу наводять нас на думку про чисельні віруси, які вже століттями кочують з континенту на континент, з народу в народ. Що ж таке елітарність? Час уже звикати, що у кожнісінькому слові можна знайти силу силенних трактувань. Подібно ж і слово “еліта”.

Яка еліта потрібна нашій державі, нашому народу? Потрібно спочатку кинути оком на загальну картину:

По кількості абортів (дитиновбивства в утробі) Україна знаходиться на другому місці після Румунії (78%) серед європейських країн. 60% вагітностей (по-церковному “благословенний стан”) українських жінок закінчуються гріхом дітовбивства. На 100 пологів припадає 140 абортів (у інших країнах це співвідношення 8 - 10.)
Серед країн Східної Європи Україна - на 1 місці за темпами захворювання СНІДом. ВІЛ-інфікованих у нас майже в півтора рази більше, аніж у Білорусії, Польщі, Угорщині та Словаччині разом узятих.
За останні 10 років населення України зменшилось на 2 млн. осіб. В середньому за рік у країні вмирає 197 тис. дітей. За 1997 рік населення скоротилось на 394 тис. осіб. Велику частку серед померлих складають діти.
У 1999 році населення України зменшилося ще на 358,7 тис. осіб, за даними Держкомітету статистики України. Терміном на 1 грудня 1999 р. в Україні було 49,7 млн. осіб. Фахівці Держкомстату зазначають, що таке зменшення кількості населення іде від перевищення смертності над народжуваністю (у порівнянні з попереднім роком у 1,9 рази). А причини, як завжди, - в духовному стані суспільства.

Після такої невтішної картини, напевно слід ставити питання: “хто виживе у такому соціумі?” “Який вантаж нестиме українська еліта?” Та й що воно таке, зрештою, ота еліта? У Шопенгауера знаходимо трактування слова “аристократія”: а) за грошима, б) за спадковістю (походження) і справжня аристократія - в) аристократія духу. У Григорія Сковороди одразу позбуваємося цих запаморочливих стереотипів: Апостольські слова оживають у його поетизованих перекладах: “Хоч би усі багатства світу володів ти, але, коли віри не маєш – мертвий камінь єси”… “Віра – здійснення очікуваного і впевненість у невидимому… Віра є засобом отримати Божу Силу і досягнути того, що з невидимого робить видиме” (Євр. 11; 1,3); “Молитва віри – порятує хворого” (Як. 5,15); ”Віра, якщо не має справ – мертва сама по собі” (Як. 2,17).

Тарас Шевченко, Іван Франко, Григорій Сковорода… цих людей кожен із нас віднесе до еліти народу – це генії із світовим ім'ям. Що сформувало кожного з них, як особистість? Просто накопичення енциклопедичних знань чи неймовірна працездатність?.. “Страх Божий – мати усіх чеснот”. Було б цікаво в межах однієї праці дослідити у яких родинах виростали українські світочі культури і науки – Костянтин Ціолковський, Агафангел Кримський, Олександр Довженко, брати Тарковські, брати Тобілевичі… Хоча не тільки батьки, але й культура суспільства визначала становлення цих творчих особистостей. І от саме історія розкриває, як процеси становлення культури і науки молодої Русі Київської невідривно йшли слідом за поширенням Христової віри в народі.

Сліпе накопичення знань ніколи не давало людині творчості, подібно ж і збільшення кількості суперосвічених фахівців не давало державі еліти, не зберігало країни від внутрішніх і зовнішніх катаклізмів. Щось сакральне постійно надихає на творчість народи і у найважчих обставинах дає їм надію на завтрашній день. “Стяжай дух мирний, віруй і спасешся”, - з вуст в уста від старого до малого переходять ці святоотцівські настанови. Люди творять спільноту одночасно виховуючи наступних творців. Це неперервний процес. І чи не левову частину в цьому займає домашня церква – сім'я.

Тепер, звісно, ніякого сумніву немає що саме Церква виховала таких титанів духу, як святитель Петро Ратинський, преподобні Антоній, Феодосій Києво-Печерські, Іов ігумен Почаївський, Іоан Чеський, Серафим Саровський чудотворець, святителі Димитрій (Туптало) і Лука (Войно-Ясенецький)… Але далеко не кожен школяр сьогодні знає ці імена.

Так, якщо по-справжньому зануритися в історико-культурну спадщину народів світу у кожному суспільстві знайдемо своїх подвижників духу. І всюди визначальною знайдемо саме віру. Досліджуючи творчість наших митців, попри суто людські помилки та падіння відкриваємо для себе величні одкровення віри у Миколи Гоголя і Мішеля Монтеня, Артемія Веделя і Йогана Баха, Алімпія Галика і Рафаеля Санті. В наші дні суспільство як ніколи волає нових Дрогобичів, Драгоманових, Мазеп і Дорошенків. В той же час викладання Християнської етики в загальноосвiтніх школах та вищих навчальних України ще нескоро заповнить духовну прогалину вітчизняної освіти.

Тому сьогодні можемо запитати себе словами Мелетія Смотрицького: “Де тепер дім князів Острозьких… славні доми руських князів – Салуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чарторийських?” І одразу відповісти: “Тут, посеред нас, у занедбаних селах і містечках, на запруджених проспектах Києва чи Донецька; непомітно, наче жебракки під рекламними щитами “Корона” та “Оболонь” запалюються вогники, щоб засяяти у сузір'ї майбутньої еліти”. І запалює їх Сам Господь. Нащастя, це вже поза сумнівом.

Еліта це – творчість, а справжня творчість – завжди духовна. Щоправда, поки що слово “духовність” неймовірно збите, пошматоване сучасними діячами (такими, як Роман Віктюк і т.д.)! А все тому, що дедалі частіше воно висмикнуте зі свого життєдайного грунту – віри прабатьків, християнського благочестя. Серед непересічних людей мистецтва і науки дедалі частіше доводиться чути, що вони вірують у Бога, але “по-свому”. “Головне, щоб Бог у душі був”… А у думках? А у вчинках? А як же із благословенням на творчі втілення? Забуває наша світськість, що “кому Церква не мати, тому – Бог не батько”. Наші газети, журнали, теле- і радіо- програми виходять на міжнародний рівень, розгублюючи національне і вироджуючись у космополітичні ерзаци. На яку еліту сподіватися такому конгломерату?

Страшно часом навіть уявити, що до громадянського суспільства в нашій країні доживе заледве якась третина українців. Зберегти можливо тільки те, що духовно здорове, духовно міцне. Адже ж творчість – шлях у обох напрямах – всередину, до Бога і водночас – назовні, до людей, у суспільство.

Тому творчі осередки згуртовуються довкола вогнищ живої віри, об'єднуються у асоціації, ліги, братства. Намагаючись прямувати слідами визначних попередників (як прп. священномученик Максим Сандович, протопресвітер Гавриїл Костельник, архімандрит Олексій Кабалюк) до плекання традиції Львівського, Віленського та Києво-Могилянського братств, молодіжні братства у Дніпропетровську, Львові, Ужгороді, Києві не зашорюються на просвітницькій та видавничій діяльності. Дитячі садки, будинки-інтернати, лікарні, в'язниці знаходяться у полі соціальних ініціатив. Але разом скоординувати свої дії змогли лише тоді, коли Всесвітнє молодіжне православне братство “Синдесмос” (секретаріат у Афінах) почало проводити семінари в Україні (1997-98, 2000 рр.). Новостворена Спілка православної молоді України цього року розробляє план створення Інформаційного Центру для молоді різних конфесій, в якому майбутні фахівці зможуть вести кваліфікований моніторинг соціальних проектів.

“Ось воно нарешті – довгожданне доброчинне втілення інформаційних технологій”, - скажете. Так, технічно забезпечити нашу майбутню еліту немає проблем. А от виплекати її совість, терпіння, доброту, стійкість, цноту – це дедалі важче. Рівно рік тому на Всеукраїнській нараді редакторів церковних видань УПЦ в Лаврі Анатолій Захарович запропонував набрати спеціальний курс “Клерикальна преса”. Йшлося про інформаційну екологію нашого суспільства, про виховання справжніх молодих дослідників – добросовісних, незалежних, словом, гідних журналістики 3-го тисячоліття. Це чудовий проект. Тільки нашими спільними зусиллями ми можемо втілити його. Вихованці Київської Духовної семінарії й академії і студенти Інституту журналістики, фахівці Православного педагогічного товариства і викладачі заслужених столичних вузів – лише разом літера за літерою ми в змозі вистраждати втілення глибинної суті цього загадкового поняття – еліта. І лише тоді, коли носитимемо тягярi один одного з любов'ю та довготерпiнням, нам світить майбутнє: ми таки сподобимося у Бога цієї життєво необхідної складової суспільства – елiти у Христi Iсусi. Для цього маємо все духовне – віру, і все матеріальне – Міжконфесійна молодіжна Рада України, Молодіжний парламент, Рада молодих підприємців, Союз молодих юристів України… та сотні інших творчих осередків у кожній області.

Тарас Андрусевич,
секретар Спілки православної молоді України

Тарас Андрусевич,
секретар Спілки православної молоді України

Виступ на конференції"Молодь і соціокультурні проблеми сучасності в Україні"(1.12. 2000 р.)

ДУХОВНІСТЬ -
ЄДИНИЙ БАЗОВИЙ ФАКТОР
СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РЕАНІМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

   Розпочинаючи конференцію, Василь Григорович Кремень влучно зазначив, що на порозі інформаційної ери ми повисли без великої частини розкраденого матеріального а головне інтелектуального надбання України. Сумно, що сьогодні вже дедалі менше людей вірять у те, що “ми таки випливем”. Але ж Бог не покине на призволяще народ свій. І запорука – той духовний потенціал, який Всевишній зберіг для “грядущих во ім'я Господнє”.

Співпраця інтелектуалів із гуманітаріями нібито вже налагоджується (не лише в рамках держпроектів), а от співпраця з церковними діячами поки що гальмує через надмірну політизацію, а головне – через невігластво у сферах церковного, “соборного ділання”. А ми ж про це маємо такі настанови подвижників нашого народу усіх часів (прп. Феодосій Печерський, прп. Паїсій Величковський, свт. Петро Могила, прп. Феофіл Китаївський, свщмч. Максим Сандович, прп. Іов Почаївський, прп. Нестор Літописець та тисячі інших смарагдів вітчизняної скарбниці духу).

Втікаючи від крайнощів оптимізму та песимізму, Леонід Макарович усе ж більше вів мову у стилі “сталося те, що сталося”. І, якщо “за місяць до 21 століття” ми скликатимемо люд до співпраці (а саме це вже треба просто чимдуж форсувати) у інтонаційному ключі "Бог, і Його роль в інтелектуально-економічному відродженні України", то це може вкотре перетворитися на пустослів'я. “Як нам зібрати старих і молодих?” “Як об'єднати духовні корені нації? Як вирвати їх із зачарованого трикутника Вашингтон – Брюссель – Москва?” Мабуть, самим життям ми зможемо відповісти на ці та інші соціокультурні загадки нашого часу.

Тому, для того, щоб усе таки позбутися невірних трактувань базового поняття "духовності", то дозвольте розпочати з богословсько-культурологічної замітки кандидата богослів'я СЕРГІЯ Говоруна (нині Києво-Печерський архімандрит Кирило):

Що ж таке ДУХОВНІСТЬ?

Колись Федір Достоєвский сказав: "Виправдайте, не карайте, але назвіть зло злом." Тому що першим кроком до викорінення зла є те, щоб назвати речі своїми іменами, не казати про зло, що то є добро і навпаки. Тому у зв'язку з проблемою дефіциту духовності у нашому суспільстві (його наявність зараз ніхто не може поставити під сумнів). Сам зміст цього слова - "духовність" - мусимо осягнути з точки зору Церкви, завдяки якій воно, власне, і увійшло у лексикон людства. А вже потім співставмо його з тим, що під цим терміном розуміють більшість політиків та інтелігенції на Україні.

У своїй основі це слово завжди пов'язувалося з духовним життям людини, коли вона живе у своєму внутрішньому світі, який відкривається у ній завдяки особистій зустрічі із Богом. Знайшовши Бога, людина знаходить і саму себе, розкриваючи у своїй власній душі незнані до того глибини. А без цієї зустрічі вона ніколи не зможе пізнати глибину свого серця - хіба що теоретично про неї здогадуватись. Влучні слова з цього приводу знайшов відомий мислитель з "золотої плеяди" релігійних філософів кінця ХІХ-початку XX століть професор Борис Вишеславцев: "Людина, яка справді захоче заглянути у свою власну глибину, неодмінно повинна стати релігійною людиною, у неї повинне з'явитись релігійне почуття, почуття благоговіння, містичного трепету по відношенню до самої себе, по відношенню до безодньості свого серця, вона повинна побачити у самому собі внутрішній світ сповнений безмежності" (Лейбніц)...

Релігія є знаходження Бога у собі і себе у Бозі, і атеїзм є не лише невір'я у Бога, але неодмінно також невір'я у людину, невір'я у свою абсолютну вічність... Атеїзм є споглядання світу, яке постійно рухається по периферії, на поверхні, яке постійно вірить у примарну зовнішність... Тобто лише завдяки вірі перед людиною розкриваються безмежні простори її реально існуючого духовного світу.

І ось, після зустрічі у глибинах своєї душі з іншою - Божественною Особою - людина починає розуміти, що її знайдений духовний світ не є гідний Гостя, Який увійшов до нього і освітив його. Про це добре сказано у одній з молитв Святого Іоана Златоустого до Святого Причастя: "Я не гідний і не готовий, щоб Ти увійшов під крівлю храма моєї душі, тому що він увесь пустий і обвалений, і не маєш у мені гідного місця, щоб прихилити Свою голову." Саме виявлена руїна душі спонукає людину до перебудови, зміни свого внутрішнього світу, а це значить -до покути. Адже слово покута на грецькій мові означає зміну способу мислення. І от, власне, у боротьбі проти самого себе за самого себе, у намаганні перерости себе через покуту, щоб стати ближче до Бога, тісніше з Ним з'єднатися, і полягає духовне життя людини.

Треба завважити, що не усякий той, хто вірує у Бога і дотримується церковних обрядів, має духовність. Щоб це стало яснішим, треба нагадати, що існує два види атеїзму: теоретичний і практичний, Перший - це коли людина говорить: Бога немає. А другий - коли вона признає Його буття, але живе так, наче Його все ж таки нема.

Останній вид атеїзму можна назвати релігійністю без духовності.

Власне кажучи, саме таке явище у широких колах, нажаль, прийнято називати духовністю. Складається враження, що для багатьох людей духовність може бути навіть без віри у Бога. Вона часто просто прирівнюється до гуманізму і етнографії: дев'яти Заповідей Моісея (без першої - про віру в Бога, про яку гуманісти, пишаючись своїм дотриманням Десятислів'я, постійно "забувають".), художніх витворів, писанок.

Багато хто думає, що достатньо людині добре володіти українською мовою, знати і любити народні звичаї тa пісні, щоб вона могла назвати себе духовною. Але у данному випадку неможна підміняти духовності культурністю або освіченістю - бо це не одне і теж. І велика кількість аморальних вчинків з боку багатьох освічених людей є підтвердженням цієї думки. Але навіть коли людина є просто моральною, вона ще не є духовною, бо в ній нема виходу у потойбічне буття - за земні обрії до Бога. Володимир Соловйов у своїй апокаліптичній "Розмові про Антихриста" зображав Антихриста саме як людину найвидатніших чеснот, що не завадило йому стати на прямий шлях богоборства.

Небезпека такої підміни полягає у тому, що люди невіруючі або обрядовіруючі справді починають вважати себе духовними. Але це є осбливий вид ідолопоклонства. Адже ідол "імітує" собою Бога, не даючи людині, яка в ньому признає Бога, пізнати справжнього Бога. Так "імітація" духовності не дозволяє людині набути справжньої духовності.

У зв'язку з підміною духовності культурністю на Україні постає проблема підміни самого християнства християнською культурою. У Т. Еліот є такі влучні слова: "Хто вважає Біблію пам'ятником культури, той вважає її пам'ятником на могилі християнства".

"Культуроцентрична" точка зору на христянство повністю знецінює його. Володимир Соловйов попереджав, що зведення християнства до рівню етнографічного музею є антихристиянська ідея, руйнівна для справжньої духовності. У згадуваній вже "Розмові про Антихриста" він вкладує в уста Антихриста слова, з якими той звертається до православних: "Знайте ж, возлюбленні, що сьогодні мною підписано статут і визначені значні кошти Всесвітньому музею християнської археології у славному нашому імперському місті Константинополі з метою збирання, вивчення і збереження усіляких памя'ток церковної древності, переважно східної, а вас я прошу завтра ж вибрати серед себе комісію для обговорення зі мною тих заходів, які мають бути прийнятими з метою можливого наближення сучасного побуту, моралі та звичаїв до передання і установлень святої православної Церкви..."

Я, безумовно, не виступаю проти етнографії і народних звичаїв (якщо вони, звичайно, не носять демонічного характеру), але я проти підміни головного у християнстві другорядним. А головне у ньому - це Сам Христос. Саме так відповів Антихристові у Володимира Соловйова старець Іоан: "Великий государю! Найдорожчий для нас у християнстві Сам Христос - Він Сам, а від Нього усе, тому що ми знаємо, що у Ньому перебуває уся повнота Божества тілесно." У цих словах слід наголосити ще на одному - для кожного з нас "усе інше у християнстві" цінне через те, що пов'язане з Христом, а не з рідним народом.

Проте, наприклад, на уроках народознавства, яке зараз викладається у школах, коли дітям розповідають про народну християнську культуру, про Самого Христа згадують - якщо згадують! - лише як про один з сюжетів народних творів. Існує безліч інших прикладів ревного дотримування принципу "релігія без Бога; духовність без особистої покути у гріхах".

Справедливо говорять, що наше суспільство ніколи не зможе вийти з кризи, поки не повернеться до духовності. Але ця духовність повинна бути справжньою. І ось, коли ми почнемо каятись в першу чергу не у суто суспільних «гріхах», а у власному скоєному колись перелюбові (перелюбили ближнього, мову, обряд тощо, поставивши це вище за відносини із Отцем Небесним), коли станемо ходити не у той храм, де самозаспокоєння та самозакоханість егоїстична, а у той, де діє благодать Божа, де відкрита соборність та потреба подвижництва - отоді ми справді зможемо сподіватись, що наше успільство стане духовнішим і криза минe.

*    *    *

То що ж ми реально можемо??? Інтелектуально-науковий потенціал ще можна акумулювати на подолання соціальної біди. "Об'єднатися і працювати", - як влучно зазначив Леонід Макарович. З точки зору реальних можливостей найбільша релігійна оргaнізація в Україні, Українська Православна Церква - ось реальний фундамент для майбутньої Помісної Православної Церкви. Бо саме тут священик чи мирянин працюють напружено в рамках канонічного права. Тут якраз і гартується майбутня молодь: не покидаючи рятівної огорожі Церкви, долаючи то імперські ностальгічні набудови, етно-романси про кишенькову самосвятність...Через згуртування нескалічених цими вірусами молодих церковно свідомих людей можемо сподіватися на світове визнання Українського Православ'я, на лабораторії творчого пошуку типу "Метафразіс"(Росія) та теле-радіо-Інтернет-студії на кшталт "Піреєкі еклесія" (Греція), або SOP (Франція).

Уповаючи передусім на Бога, ми таки подолаємо розбрат і “буде двір, і буде хата, і буде мир поміж людьми”.

Тези доповіді на конференції
"Соціальна робота Церкви".
Львівська Богословська Академія
(Української Греко-Католицької Церкви)
(30 квітня 1999 р.)

МОЛОДЬ І ПРОБЛЕМИ ДУШПАСТИРСТВА У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

    Духовні руїни, в яких доводиться ставати на ноги нашій молоді та юнацтву, стали загрозою і водночас викликом для християн третього тисячоліття. Наші підлітки, юнаки та дівчата самим життям вимушені дорослішати не днями, а годинами. Якщо в країнах Західної Європи можна без особливих переживань говорити про проблеми дозвілля, то у нас – кожна хвилина обертається або порятунком, або фатальною помилкою. Виховання молоді у такі часи (як завжди у екстремумах) тісно пов’язане із порятунком інвалідів, літніх людей, хворих у лікарнях тощо.
Ось чому часом просто лицемірними здаються наївні прагнення представників старших поколінь наставити молодих студентів чи учнів глибокими і патетичними повчаннями. Без терпіння, без подвижницького свідчення і шукання Правди своїм щоденним життям це стає булькою на воді. Будьмо відверті, який патріотизм може бути без любові до свого народу, до кожної конкретної особистості, котру Господь посилає нам на шляху? А яка любов може бути до земної Вітчизни, коли в юній душі не живе любов до Творця і постійна готовність готовність захищати Вітчизну Небесну – обіцяне нам Царство. Христос нагадує апостолам: ”Ви не од світу цього”… Для більшості з нас, на жаль, це все ще тільки загадкові слова або поетична метафора.
Християнам різних деномінацій потрібно постійно шукати спільне у нелегкій справі освячення свого довкілля. І тому служіння у військовому колективі чи у навчальних закладах, в лікарнях не має бути заідеологізованим і вузькоконфесійним. В кожному окремому кроці потрібно шукати не своєї волі, а Божої, не своєїдумки, а соборної…
Стосовно Закону Божого у школах та капеланства у війську часом доводиться вислуховувати пустослів‘я на кшталт – “Не потрібно нашим дітям нав‘язувати вашу церковницьку ідеологію. Все має бути добровільним”. Так добровільним. Кожен у своєму серці для себе вирішує, чи вірувати в Творця, чи ні. Та водночас, віриш у Бога чи ні, але знати християнство, цей стрижень, душу свого народу зобов‘язаний кожен громадянин своєї держави. Сьогодні, як повітря, необхідні постійні зв‘язки духовних семінарій із військовими училищами та університетами. Потрібні сумісні польові виходи, табори, спільні заходи для узгодження навчальних програм тощо. Суто практично молодих фахівців різних конфесій потрібно залучити до цієї роботи, створивши центр маркетингу соціальних проектів (по типу вже діючих у Австрії, Швейцарії (ВРЦ), Німеччині…). Разом із Всеукраїнським Об‘єднанням Християн Спілка православної молоді України обговорює можливості спільної праці. Центр пошуку фондів під спільні програми (забезпечення продуктів для дитячих будинків, лікарень, засобів санітарної гігієни для будинків літніх людей, тюрем, військових частин тощо). А тоді вже можна говорити про спільні інтернет-конференції, клуби знайомств тощо. Кожну справу доводиться починати мінімумом можливостей, та максимумом зусиль. Зате молоді хлопці та дівчата, які не відсахнуться перед суціллям людського болю, труднощів і розмаїтих проблем – лише такі зможуть втримати справу Божу і гідно передати її далі.
Економічного мінімуму для забезпечення хоча б половини цього у держави немає. Схоже, лише молодим по плечу ця справа. Але лише здоровим молодим. Духовно міцним і діяльним Господь дає не лише силу, але й мудрість як чинити.

   Ось короткий опис ситуації та намагань молодіжних православних осередків різних країн об‘єднати зусилля у соціальному служінні Церкви:
 З благословення Блаженнішого митрополита Київського та всієї України Володимира та завдяки безпосередній підтримці архієпископа Львівського і Галицького Августина у вересні 1997 р. Всесвітнє молодіжне православне братство "Синдесмос" провело інтенсивний обмін досвідом молодіжних керівників з Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Білорусі, Росії, Америки та України. Саме тоді представники молодіжних православних братств, товариств та осередків Української Православної Церкви познайомилися у Львові. Налагодивши зв'язки у спільній роботі на міжнародних семінарах 97-98 рр., делегати з 21-ї єпархії УПЦ заснували Спілку православної молоді України. Головою спілки було обрано священика Георгія Гуляєва, керівника Товариства православної молоді Херсона.
З молитвою на спільних засіданнях та поїздках парафіями Львівської та Мукачівської єпархій учасники тримали у колі братського обговорення актуальні проблеми Церкви в суспільстві, серед яких:
- Православ'я у середовищах різних культур і роль православних братств у суспільному житті творчої молоді (об'єкти уваги №1: дитбудинки, школи, клініки, місця позбавлення волі, військові частини тощо);
- пошук коштів на такі заходи термінової необхідності, як екологічні літні табори, паломницькі подорожі, просвітницькі поїздки з вертепами, лекціями...
- боротьба за майбутнє православної родини. Богословська освіта, запорука єдності та соборності Вселенського Православ'я.

За ці стартові роки визначились найактивніші осередки: Братство Козельщанської ікони Божої Матері (Полтавщина), Львівське молодіжне православне братство Почаївської чудотворної ікони Божої Матері, Православне товариство молоді Херсона, Православне молодіжне товариство в ім’я прп. Мойсея Угрина (Ужгород), Община прпп. Косми і Дам’яна - союз православної молоді Дніпропетровська, Вінницьке молодіжне православне братство. В роботі серед військових відзначилась громада Іоанна-воїна на Донеччині, а у місцях позбавлення волі – Березанське православне братство (Київщина).
Сьогодні молодь гуртується для проведення спільних семінарів та молодіжних читань. Необхідною є постійна допомога в діяльності Православних освітніх центрів. Тематика досліджень найрізноманітніша:
"Господній промисел, молитва і послушання", "Молодь, її служіння в Церкві", "Воцерковлення суспільства. Проблеми молодих сімей", "Споконвічна православна традиція нашого народу та екологія мислення (поведінки, життєдіяльності) сучасної людини".
Особливі перспективи виявляються у співпраці студентства духовних і світських навчальних закладів у рамках спільних виробничих і культурно-творчих відпочинкових програм.

   Молодь Спілки, студенти духовних навчальних закладів з безпосередньою підтримкою Духівника спілки, архієпископа Львівського і Галицького Августина, в міру можливості долучаються до створення єдиного Інформаційного Центру Української Православної Церкви для постійного інформаційного обміну між ЗМІ Помісних Церков в рамках майбутнього багатомовного міжцерковного інформаційного порталу. У передчасі Восьмого Вселенського собору особливо актуальною стає проблема інформаційної та економічної платформи для організаційної діяльності Спілки братств. Зараз спілчани займаються розповсюдженням церковної і світської літератури і періодики, прокатом пізнавальних аудіо- та відеоматеріалів про Церкву. Надзвичайно важко братствам утримувати зв'язок між собою. Але з Божою допомогою відкриваються нові та нові надії до спільних перемог. Для зацікавлених у спілкуванні наша адреса:
79008 Україна, м. Львів, управління єпархії УПЦ, вул.Короленка, 3.

Сподіваємося на великі плоди Богом благословенної співпраці, коли кожен із нас вже не зі страхом, а з духовним піднесенням прочитає слова Апостола:
«Отже я, в’язень ради Господа, Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю і лагідністю, з довготерпінням, підтримуючи один одного любов’ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру(синдесмос). Одне тіло і один дух, як ви й покликані в одній надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Котрий над усіма, і через усіх, і в усіх нас». (Ефес.4,1-6)

На початок сторінки