Прот. Василій ЗеньковськийУ нашій традиційній рубриці ми продовжуємо знайомити читачів із небайдужими дослідженнями історії розвитку богослужбових мов. Цього разу завдяки спостереженням православного педагога, історика та богослова протоієрея Василія Зеньковського. У буремний для нашого суспільства 1918 рік цей пастир Церкви ніс нелегкий хрест стяжання миру та злагоди у церковному житті України. Будучи міністром сповідань в уряді гетьмана П. П. Скоропадського, цей священик усі свої зусилля спрямовував для того, щоб істину Православ'я доносити до людей у найважчі часи гонінь та громадянського розбрату. Витримки з його рукописів "Пять месяцев у власти. Воспоминания" (Москва, 1995, с. 82-99) розповідають нам як в усі часи благодатна миротворча природа Церкви долала лукаві запаморочення ідеологічних єретичних віянь, які то шовінізмом, а то націоналізмом відбивалися на сприйнятті ролі Божественної Літургії, богослужбової мови та й самої місії Церкви у світі. А от поступова втрата суспільством благодаті, як єдино божественної природи Церкви, перед свавіллям червоного терору чітко виявилися у кризі Духовних шкіл у тогочасній Російській імперії. МИРОТВОРЧА ТА МОВОТВОРЧА
ПРИРОДА ЦЕРКВИ... Доля вищої духовної школи в тогочасній Росії була дуже сумною, хоч вона і була багата виключними талантами. Кілька визначних імен, що пройшли без особливих тернів свою наукову кар'єру, прославили руську богословську науку на весь світ (Болотов, Тураєв, Ключевський, Глубоковський), але й ці вчені немало потерпали у своїй науковій діяльності від вищої церковної влади. А скільки великих творчих людей було покалічено, роздавлено, викинуто геть – цей страшний мартиролог вищої духовної школи в Росії ще дуже мало відомий... Зло полягало не у самому контролюючому праві вищих церковних властей, які часто-густо перебували у вузьких рамках старої богословської схоластики або застарілого консерватизму, - просто не було церковної "громадської думки", не було свободи у самому церковному житті того часу. Тісна залежність од держави призводила до того, що у складі вищої церковної влади рідко були даровиті та богословськи освічені ієрархи, - частіше навпаки, зустрічався тип практиків-адміністраторів, або просто благочестивих у особистому житті ієрархів. А історія обер-прокуратури в XVIII-XIX стт. Вводила у роботу Священного Синоду вульгарний сервілістичний консерватизм, який давив усе живе...
Давнішня політика церковної влади призводила до того, що єпископами посилали до України людей, які були вільні від усякої безпеки захворіти "українофільством". Тому цим архієреям по суті чужими і незрозумілими видавалися церковні чаяння українців, - і, зокрема, чужим було питання про українізацію богослужіння, переклад Священного Писання на українську мову. Щоправда, при Священному Синоді вийшли початки перекладу Нового Завіту українською мовою під редакцією єпископа Парфенія, але справа ця багатьом здавалася непотрібною, недозволеною і навіть неприпустимим кощунством. З приводу намагань українських церковних груп здійснювати богослужіння українському мовою митрополит Антоній (ще будучи Харківським митрополитом) із властивою йому різкістю висловився, що неприпустимо здійснювати богослужіння "базарною мовою". Це не тільки дратувало українців, але й викликало прагнення відділитися від церковної Москви. А ці тенденції дуже сильно розвивалися саме на контрасті із цією мовною зрівнялівщиною (уніформізмом), яка по суті є явищем чужим для Православ'я. Якщо з питання про автокефалію не виникало жодного церковного заперечення окрім неприйняття вирішення питання автокефалії на суто політичних мотивах, то у питанні про мову богослужіння не тільки не могло бути жодних перепон, але й навпаки – мало б бути найспівчутливіше відношення. Мовни йуніформізм у богослужіня штучно утримувався у римському католицизмі та свідчить лише про байдужість до великої тайни освячення мови завдяки богослужіню місцевими мовами. У Православ'ї – в тому числі й у Росії – ніколи не було таких тенденцій. Варто тільки згадати одного св. Стефана Пермського, котрий навернув зирян до християнства і водночас переклав Священне Писання та богослужбові книги на зирянську мову. Чому ж могли виставлятися нарікання проти перекладу цих книг українською мовою? Єдина проблема тут – щоб ці переклади не виявилися поганими з точки зору філологічної, художньої та релігійної...
Але суто політичні чинники спричинилися до того, що загальна позиція щодо мови у церковних колах часто виявлялася у прихованому відкиданні самого поняття "українська культура", а дозволеними формами цієї культури вважалися тільки пісня, художній промисел та кулінарія. Цілком зрозуміло, що у корінних українських інтелігентів, які людили своє минуле, свій український талант, все це викликало надзвичайне обурення та штовхало на крайні кроки, розвиваючи в людях русофобство, як природню відповідь на таке українофобство.
Не могло бути нічого сумнішого, якби Церква стала б ареною для боротьби цих двох протилежних тенденцій, що прагнуть знищити одна одну... На мій погляд, під "українізацією богослужінь" не слід розуміти просто ведення проповіді українською мовою. У здійсненні богослужінб українською мовою я не вбачав жодних принципових перешкод, за виключенням практичних: не існувало жодного філологічно прийнятного перекладу богослужболвих книг та Священного Писання... На Україні здавна було багато особливостей у богослужінні, у храмовому житті, у різних обрядах – відповідно до особливостей релігійного типу українців. Я щиро співчував тому, щоб допомагати розвитку української церковної культури, але водночас всіма силами противився тій "самочинності" (отсебятине), яка стала заповнювати український ринок. Потрібно було створити церковний орган, що спрямував би творчі зусилля церковної культури. Звісно, що це завдання стояло пере церковною владою – якби у нас була церковна влада , що розуміла б свої завдання стосовно місцевого життя та культури...
А для внутрішнього миру в українській церкві було вкрай необхідно, аби ті, хто жив ідеєю своєї церковної культури, хто шукав церковного вираження українського таланту, - щоб вони не впадали до тих революційних течій, а утворювали помірну групу, яка б послабляла та пом'якшувала крайнощі розбурханої стихії.