ЄЙ, ГРЯДИ, ГОСПОДИ!
ВОСКРЕСЕНІЄМ ДА ВОЗРАДУЄМСЯ!
в страху Господньому,
і судитиме не за
поглядом очей Своїх,
і не за послухом вух
Своїх буде вирішувати" (Іс. 11,3)
"нічого не можу творити Сам від Себе,
бо не шукаю волі Своєї, але волі Отця,
Котрий послав Мене" (Ін. 5,30)
Останні століття "до нашої ери" супроводжувалися процесами прискореної зміни світоглядних начал іудеїв. Виникали і щезали цілі рухи та течії в суспільстві, які не лише пов'язували свою діяльність із досягненням політичної незалежності Ізраїля від загарбників (цим займалися такі партійно-громадські осередки як сікарії чи зілоти), але й переформовувалися течії віросповідного характеру, які змушені були дієво реагувати на швидкі зміни соціально-політичної ситуації відповідно до теїстичного світогляду іудеїв. Культура того часу яскраво відображає відповідь віри народу Божого на випробування часу.
"Дух еллінізму, - пише у свому дослідженні "Павел – призванный апостол" Блаженніший митрополит Володимир, - цього змішання грецьких та східних уявлень, не зупинився на межах Палестини. Багато віруючих іудеїв мешкали серед язичників, у діаспорі. Вже у ІІІ ст. до Р. Х. Для них потрібно було перекладати грецькою Священне Писання, аби його взагаліі зрозуміли. Септуагінтою користувався і сам майбутній апостол Павло..." Водночас, не зважаючи на таке осучаснення (яким сьогодні вривається у кожну країну глобалізація) маємо зазначити що у апокаліптичних мотивах тогочасного осмислення ситуації дедалі частіше згадується саме "про те, що в Небесний Єрусалим не увійде нічого негідного". Чому так, ми можемо побачити з того, що іудеї в Єрусалимі були не такими заможними, як іудеї єврейської діаспори за межами Палестини. Культурологічно дотримання основ віри та очікування Месії в кожній з соціум них груп проходило по-своєму. "Підтримуючи тісний зв'язок з Єрусалимом і храмом, іудеї діаспори привносили туди і дух еллінізму. Грецький стиль життя впливав настільки, що навіть священики не могли встояти перед ним. Так, первосвященик Іошуа відмовився від свого прекрасного іудейського імені і, наслідуючи героя грецького міфа, назвав себе Язоном. Потім, щоб не відставати від грецької моди, він спорудив поблизу храму спортивний майданчик... А оскільльки спорт еллінів мав головним чином культове значення (Олімпійські ігри були змаганнями на честь Зевса), то набожний іудей, котрий сторонився всякого культу тіла, вбачав у цих дійствах не тільки безсоромне відвернення від звичаїв предків, але й відкрите відпадіння від віри. Коли цар Антіох IV Єпіфан вирішив нав'язати елліністичний спосіб життя і, користаючи з ситуації, заволодіти скарбами Єрусалимського храма, то деякі з іудеїв втекли до пустелі. Вони зробили це не лише задля того, щоб уникнути гонінь (над тими, хто здійснював жертвоприношення, суботу, користувався обрізання та керувався Священним Писанням, нависала загроза смерті), але й тому, що колись перебування Ізраїля у пустелі під керівництвом Мойсея було часом найбільшої благодаті для народу. З благоговіння пере заповідями вони відмовлялися навіть братися за зброю в суботу та дозволяли ворогам убивати себе. Ця група "набожних", як вони себе називали, власно кажучи, і заклала основи фарисейства."
Бачимо, що конфесійність у старозавітному середовищі була тісно пов'язана з ревністю за істинним благочестям. Так сигнал до повстання проти сирійських окупантів подали люди, котрі належали до священицької родини невеличкого містечка Модина, яке знаходилося в 30-ти км. На північ від Єрусалима. За предком Хасмоном вони називалися Хасмонеями, але нам відомі як Маккавеї після почесного Іуди Маккавея (Молотобійця). До них приєдналися "набожні". Мудрими та рішучими повстаннями вони досягли успіхів: знову признано право вільного відправлення культа; дозволялося жити за законом, храм очистили від вівтаря, посвяченого Зевсу і переосвятили.
Але на хвилі народного піднесення серед тодішніх керівників народу стало більше таких, які не за духом ішли, а за владою. Хасмонеї стали домагатися більшого – вони прагнули політичної незалежності, щоб позбутися чужоземного панування і об'єднати у своїх руках первосвященицьку та царську владу. Але "набожні" вдовольнилися досягнутим – вони думали не про політику, а про релігію. Тому вони розірвали відносини з Хасмонеями і відокремилися. Жартома їх прозивали сепаратистами (фарисеями). Але й інші кола не були задоволені цим процесом. Передусім це були люди з древніх священичих родів, котрі й досі висували первосвященика зі свого середовища. Їх, безумовно, не влаштовувало зосередження духовної та світської влади в руках хасмонеїв. Ці люди примкнули до іншого політичного угрупування та за йменням Садока – найвидатнішого та впливового священика при Давиді і Соломоні – стали називатися "садукеями". Саме у садукеїв були проблеми із трактуванням "воскресіння з мертвих", про що доносить нам Євангеліє.
Люди і в ті сиві часи і сьогодні прагнуть богословської чесності та богоспілкування. Але часто-густо на цьому грають ідеологи, які зміщують богословські акценти в площину ідей, впливовості, влади... Сьогодні в нашому суспільстві, на жаль, є певні течії політичних коректорів церковного соціуму. За ініціативою таких "панікерів" видаються брошурки про антихристові коди, єдину світову державу.
Але справжній християнин знає, що він покликаний радіти приходу останніх днів, а не ховатися, як при руйнування Єрусалиму. Бо земні "князі і сини людські", держави та імперії падають, а Небесний Єрусалим ближче з кожним днем. Та не просто людині позбутися своєї волі до влади. У старозавітні часи до відкритого конфлікту між фарисеями і садукеями дійшло при Іоанні Гиркані І (помер 104 р. до Р.Х.). У нього вимагали відмовитися від своєї посади первосвященика, оскільки його мама нібито була військовополоненою, а отже, згідно закону, йому не личило бути первосвящеником. Подібний спротив відчув його син Іонафан; одне лиш те, що він присвоїв собі грецьке ім'я Олександр, а своє справжнє лише вживав у зменшеній формі Яннай, було порушенням звичаю. Якось на святі кущів, коли він нехотячи пролив воду, піднялося повстання, при подавленні якого було зарізано 6000 осіб. Тоді 800 фарисеїв розіп'яли на терасі його палацу. Перед тим зарізали їхніх жінок та дітей. Така дикість не йде в ніяке порівняння з вірою, чи не так?
Після втрати іудеями національної самостійності та повернення з Вавілонського полотну посада первосвященика набула політичного значення. Він зобов'язаний тепер захищати інтереси общини від чужоземних панів. Міжусобиці між священичими родинами (вияснення питань священичого походження тощо) призводять до того, що сирійські царі поставляють свого настоятеля храма. Так Антиох IV Єпифан скидає справедливого, набожного і законного первосвященика Онію і посаду займає Оній Йошуа, сплативши певну суму грошей... Менелай, давши ще більше грошей, стає наступним первосвящеником (за його дозволом сирійці зводять у храмі вівтар Зевса)."
Зважаючи на такі яскраві ознаки масового відпадіння іудеїв од Закону, особливим угрупуванням стали общини есеїв.
Есейське очікування Месії з кореня Есеєвого було чи не
найнапруженішим. Про це розповідають врятовані рукописи Кумранських
печер (неподілік Мертвого моря). Причому, вплив есеїв на
тогочасне суспільство з кожним роком зростав настільки, що православні
дослідники запевнюють: ми вповні можемо досліджувати рукописи Мертвого
моря для аналіза світогляду палестинських іудеїв II-I стт. до Р.Х.
взагалі, а не лише ідеології Кумранської общини. Аналізуючи ці та інші
джерела, ми доходимо висновку про те, що месіанські чаяння були
особливим джерелом натхнення для народу Божого в тогочасній Іудеї та
Ізраїлі. "Особливо важливим у даному випадку, - зазначає дослідник
Дмитро Юревич, - вивчення месіанських поглядів тодішніх іудеїв: воно
показує, що зафіксовані в рукописах Мертвого моря погляди на Месію,
хоча й не сягали висоти євангельського одкровення, однак, у деяких
пунктах були настільки возвишеними, що готували у свідомості народу
Божого правильне уявлення про Месію. Тож, ми отримуємо свідоцтва про
те, що і у вітхозавітній Церкві напружене очікування Христа не
зводилося лишень очікуванням політичного царя-визволителя, але мало й
духовні риси – саме ті, які були явлені в Господі Ісусі Христі та
розкриті в церковному віровченні."
(http://www.usc.edu/dept/LAS/wsrp/educational_site/dead_sea_scrolls/index.htm.)
"Таким чином, - підкреслює Дмитро Юревич, - бачимо, що іще у передчасі пришестя у світ Христа в Палестині вислів "Син Божий" мислилося як месіанський термін і означало Того, Хто влаштує вічне царство миру і справедливості. Цей текст підтверджує також, що у благовісті архангела Гавриїла Пресвятій Богородиці, яке називає Того, Хто має народитися "Сином Божим", міститься вже зрозуміли йдля релігійної свідомості того часу термін." Відтак, святоотцівсьське возвишене розуміння Месії не було зовсім чужим і вітхозавітній Церкві.
Таким чином бачимо спорідненість есейських та першохристиянських месіанських настроїв. "В есейських, почасти іудео-християнських колах Месія за метаісторичною надчасовістю асоціюється з Мелхіседеком (Малкицедеком), котрий не має "ані початку днів, ані кінця життя" (Євр. 7, 3)". Таким чином, сумні часи занепаду Єрусалиму сприймалися шукачами праведності як пологові муки Месії, а роль народу Божого – збирачів Господньої жатви. Саме бо з ІІ ст. до Р. Х. "до кола уявлень іудейської віри та міфу входять мотиви мучеництва, яке вимагає нагороди після воскресіння мертвих." Аверинцев С. София – Логос. Словарь. Київ, Дух і Літера, 2001, с. 106, 132-135.
Листи з запитаннями можна посилати також на biblicalstudies@pravoslavie.org
На фото: кувуклія соборного храму Воскресіння Христового в Єрусалимі та Золоті ворота (Красні врата), які замурували мусульмани у страхові перед скорим Пришестям.
II частина:
ГРЯДИ, ГОСПОДИ!
ВО ПРИШЕСТВІЇ ТВОЄМ ДА ВОЗРАДУЄМСЯ!
"Есеї (до яких належала спільнота Кумрана) у безшлюбності, аскезі та пустельництві шукали духовну підготовку до близької есхатологічної битви світових сил добра і зла". Хто вони такі? Як виникли? Зараз це історики та дослідники намагаються встановити зі змісту Кумрансьтких рукописів. "Автор [письменник караїм Якуб аль Киркисани - прим. Д. Юревича], котрий жив у X ст., називав мешканців Кумрана печерними людьми. Сучасні кумранітам автори [Філон Александрійський, Пліній Старший та Йосиф Флавій - прим. ред.] називали їх есеями. Як вони самі себе називали, ми не знаємо. Відомі лише описові назви: сини Світла, Община, Спільність, Чисельні [слово "раббім" означає також "старші" - прим. ред.], Убогі, Цадокпи. Ймення "Цадок" восходить до кореня "бути праведним". У Вітхому Завіті Цадок вперше зустрічається у 2-й, книзі Самуїла, глава 8: у часи царя Давида, себто в 1-й половині X ст. до н. е., Цадок, син Ахітува, був священиком. Він сам і його сини та онуки згадуються у багатьох місцях Біблії, в книгах Царів та Хронік, завше серед вождів народу. Бне Цадок, тобто сини Цадока, були носителями вищої традиції в Ізраїлі та стояли поруч, а може й вище за потомків царя Давида. В роді Цадокидів не лише священство, але й первосвященство наслідувалося впродовж восьмисот років, від часів Давида й Соломона до днів Антиоха IV Епифана. Один із Цадокидів, котрий, ймовірно, носив ім'я свого великого предка, був засновником кумранської общини".
Члени общини відраховують кошти на користь бідних членів організації, утримують вдів, сиріт, зобов'язуються звертатися лише до суду свого товариства. Період, що настав через 390 років після падіння першої Іудейської держави, відповідає за своєю політичною ситуацією тим умовам, у яких склалися і виробились основи вчення своєрідної общини "синів Садока": "Світогляд кумрансської общини спирається на центральну ідею оновлення союза з Богом, входження до "Нового Завіту". Такий Завіт стає можливим лишень після повного засудження власних гріхів та прогрішень попередніх поколінь, "отців", всіх поколінь потомків Якова. В рядках текста, опублікованого Байе, слово "Завіт" зустрічається сім разів. Лише за змістом статей цей збірник можемо віднести до найстаріших творів кумранської літератури, якщо воно не є взагалі художньою літературою іудеїв хасидейського спрямування і не виникло ще до виокремлення кумранської общини в особливу організацію. У вцілілих гімнах згадується Ізраїль взагалі, Иуда взагалі, без поділу на два табори. Там, де йдеться про царя, це — цар з дома Давидового, й иншого не мислиться, як бачимо із змісту. Про Єрусалим і Храм одна з молитов каже з неабиякою повагою, при цьому пророкується в дусі ВтороІсайї, що поклоніння тут Богові поширюється серед інших народів. Для кумранської ідеології це вчення залишається чужим, оскільки іновірці перебувають у таборі "синів Пітьми" и мають загинути при торжестві справедливості. Ці риси вказують на те, що пам'ятник вже слався до Маккавейського повстання, і до його переможного завершення. Догмати та віровчення секти, засновані на системі іудаїзму, наскільки можна їх можливо прослідкувати за відкритими матеріалами та Дамаським документом. Вони детально описані в нарисах Амусина, Барроуза, Бардтке, Аллегро, Вермеша, Лихта та ін.; тому тут ми на них не засереджуємося.
Яким би не було вузьким коло впливу кумранців, він без сумніву, існував, и в його світлі яскравіше нам постають витоки зародження літератури перших християн. На чому стояла культура наших старших братів по вірі? Чи ми звіряємо свої культурні (або псевдокультурні) набутки по тональності з полум'яним очікуванням настанови "на всяк день і час" від Єдиного Пастиря та Архієрея. Ті, хто вбачає у протестантстві та в неохаризматичних угрупуваннях паралель із благочестям есеїв, помилиться: есейство не було революційним рухом, бо воно відсторонювалося від рядової маси народу та матеріалізовувало свій задум у вузькому колі замкнутої общини. Водночас, це вчення було протилежним до ідеології тодішнього суспільства. Воно було негативною реакцією на політику насилля народа Ізраїля та сусідніх народів, яку стала проводити Хасмонейська династія, і яку ще жорстокіше продовжили чужоземні завойовники.
"Ідеї есейського Устава дуже подібні до навчальних джерел ранньохристиянської літератури: "Пастир Єрми", "Два шляхи", "Послання Варнави". В одній із своїх робіт І. Баер цілком ототожнює общину Устава з християнською Церквою Єрусалима у II в. н. е. Він вбачає достеменну подібність у вступних обрядах, у вимогах до поведінки неофіта, у системі управління організацією церковного життя. Церемонію благословнь та відлучень від церковного спілкування він вважає немислимою джля іудейського середовища періоду ІІ Храма. Для нашої еклезіології це теж, як бачимо, одне із історико-культурних джерел. Звісно, можемо заперечити, що община "Нового Завіту", яка уподоблювалася спільноті Мойсея (чит. Пятикнижжя), могла здійснювати обряди благословення і відлучення на горах Гевал та Гарізім. Хоча ці ж обряди виконувалися самаритянами в той час та пізніше. Нема нічого неймовірного в тому, що література раннього християнства зберегла спільні точки з етичним вченням Устава, який міг бути доступним для християн у грецькому перекладі».
Знахідки свідчать, що в члени кумранської общини мали бібліотеку зі звитками текстів з Єрусалиму та інших міст Палестини богословською давньоєврейською мовою та різними єврейськими діалектами. Причому, тут були і твори без яскраво сектантського спрямування. Так, приміром "Арамейський апокаліпсис" з 4 печери складений, очевидно за межами Палестини, містить текст під назвою "Син Божий" і розповідає про Царя, Котрий прийде, аби покорити всі народи та правити по-справедливості:
"Но Твой Сын будет велик на земле и все народы примирятся с Ним и будут служить Ему. Ибо Его будут называть Сыном великого Бога, и Его будут называть по Его имени. Его будут звать Сыном Божиим, и они будут называть Его Сыном Всевышнего. … Его царство будет вечное царство, и все Его пути будут в правде. Он будет судить землю по правде, и все будут пребывать в мире". Цитуємо за публікацією 1991 р.
Дослідник каже, що в ряді місць рукописи Мертвого моря відрізняються від масоретського перекладу і від перекладу Семидесяти (Септуагінта). Отже, у І-ІІ стт. до Р. Х. існувало кілька різних редакцій вітхозавітніх біблійних текстів єврейською мовою: З V по I стт. до Р. Х. виникло три основних варіанти єврейського текста в іудейських общинах Палестини, Вавілону та Єгипта. Переклад грецькою мовою, котрий протягом двох столять використовує Православна Церква, зроблений із одного із різновидів палестинського сімейства текстів. Саме ця редакція єврейського текста була в ходу у іудеїв ще у II ст. після Р. Х., як вважає автор, оскільки за свідченням Оригена, грецький текст Біблії, який він використовував, співпадав із єврейським текстом сучасних йому іудеїв. [5, 143] Аналіз кумранських манускриптів підтверджує авторитетність і древність Септуагінти, якою користується Православна Церква.
На завершення можемо підсумувати, що не Константинополь, Москва чи Рим, а саме соборний розум Церкви у повноті своїй здатен сердечною молитвою общин Христових просвітити народ Божий радістю кінця світу. В тому і сила християнської культури, що вона не ховається від проблем суспільства, не залякує своїх чад книгами про окультизм на кшталт "Шаг змеи", а радісно йде на зустріч кінцеві земного світу і початку Небесного Дня. У цьому й радість П'ятидесятниці яка готує кожного молящагося до Воскресення та Вічности.
1. Анрі де Любак. Католичество. Милан, 1952, с.
2. Володимир (Сабодан). Митрополит. Павел, призванный апостол. К., 1998, с. 54–83.
3. Юрчук М. черниця. Свята Земля, чудо вогню і слава небесна. Гайнувка, 1999, с. 2–7.
4. Аверинцев С. София – Логос. Словарь. Київ, Дух і Літера, 2001, с. 106, 132-135.
New sources:
5 – biblicalstudies@pravoslavie.org
http://www.usc.edu/dept/LAS/wsrp/educational_site/dead_sea_scrolls/index.htm.
Fitzmyer J. A. The Dead Sea Scrolls and Christian Origins. Michigan-Cambridge, 2000, 290 pp.
Evans C. A. Jesus and the Dead Sea Scrolls from Qumran Cave 4 //
Eschatology, Messianism, and the Dead Sea Scrolls. Ed. by C. Evans.
Michigan-Cambridge, [1997], pp. 91-100.
Cross F. M. The text behind the text of the Hebrew Bible //
Understanding the Dead Sea Scrolls. A Reader from the Biblical
Archaeological Review. Ed. by H. Shanks. N.-Y., [1992], pp. 139-155.
Shanks H. Of Caves and Scholars: An Overview // Understanding the Dead
Sea Scrolls. A Reader from the Biblical Archaeological Review. Ed. by
H. Shanks. N.-Y., [1992], pp. xv-xxxviii.