"Постмодерна Україна-Русь
та новітня Руська цивілізація"
Сьогодні по відзначенні Хрещення Русі (сталося 16 липня за старим стилем), коли лунають дискусії щодо Руського світу, коли побиваються деякі експерти щодо згортання так званої Євроатлантичної інтеграції (або НАТО-інтеграції) і нібито дрейфу України у бік Росії, на часі визначитися яким шляхом, передусім, цивілізаційним, прямувати Україні. Чи знов тулитися до якогось геополітичного центру сили (та чужого цивілізаційного ядра), а чи може усвідомити себе центром давньої цивілізації – Руської цивілізації? Таке цивілізаційне перепізнання (або по-іншому самоусвідомлення) не знімає з порядку денного завдання створення української політичної нації. Лише, очевидно, на засадах постмодерних. На засадах, які забезпечать місце Києву, яко Цивілізаційного центру, або функцію першого серед рівних цивілізаційних ядер.
У тому щось є провісне і закономірне, що Помаранчевий період закінчився, а Помаранчева ідея про Україну, як ще одну Європейську (Євроатлантичну) державу, а фактично, тобто реально, європейську околицю, зазнала фіаско. Історія ніби вказує новітній Києвській державі та її елітам на хибність приєднання України, що більша за Францію, до Європейського проекту. Останній нині зазнає кризи. Її деякі ознаки дозволяють говорити не про суто економічну кризу, а передусім – про цивілізаційну. Надто вже знайома ситуація у Греції і скидається на українську, коли грецькі громадяни не декларують все наявне у себе майно. З точки зору европейської (чи північно-американської) практики - це великий гріх, натомість для українців і, як виявилося, для греків – звичайна річ.
Іще більш ефемерною і алогічною виглядає, на перший погляд, євроатлантична картина, коли до однієї спільноти (Євроатлантичної) намагаються зарахувати США та Албанію, відмовляючи у такому праві Києву. Та, як би не побивалися українські євроатлантисти, у цьому є логіка. Мабуть, легше створити меритократію (прозахідна еліта) в Албанії, ніж її створити в Україні. Надто вже велика вага у нашої країни, її древність, сформованість та укоріненість українського етносу в рідну землю, і що найбільш заважає прозахідному конструюванню, унеможливлюючи втягування (чи включення) Київської держави у Західний проект – це постійні євроінтеграційні фіаско України, а до цього Русі-України. У цьому є закономірність і знаковість.
Радикальне втягування Русі –України в середньовічний західний проект розпочалося укладанням Люблінської унії 1569 року, якою передбачалося підпорядкування Київа Польській короні. За деякий час Русь, даруйте на слові, почало «ковбасити» (численні антикатолицькі повстання козаків під проводом Острянина, Гуні та інш. аж до Хмельницького включно) і, врешті, збройний вихід держави «Військо Запорізьке» під проводом Руського гетьмана Богдана, засвідчили, що Русь неабияк опиралася оцьому втягуванню себе в тогочасний Захід. І врешті, збройно припинила середньовічну євроінтеграцію себе.
Чи мав Богдан інший вихід аніж Союз з єдиновірним Московським царем у той час, коли з півночі (з Литви через Білорусь) насувався польский гетьман Радзивіл, а з заходу наступало польське військо? Кримські татари, як відомо, були тоді частими, проте ненадійними спільниками. Натомість православне Московське царство видавалося прийнятним союзником. Це зараз деякі українські націоналісти дописалися аж до того, що, мовляв, Московська імперія починаючи з нападу на Київ 1169 року орд Андрія Боголюбського... (Навіщо таке завзяте історичне конструювання виконувати для чужої держави?) Та на момент укладання переяславських угод Москва, очевидно, не мала тої чисельної антиукраїнської семантики. Звісно, не всі діячі тоді погодилися з кроком Хмельницького. Митрополіт Косов, полковник Богун були проти. Утім злука та була вимушена війною. А Захід в особі Речі Посполитої ще не опанував мистецтва soft power (м`якої сили). Залишається лише додати, що об’єднувалися два вассали (у Московського царя сюзереном був Кримський хан, а у Руського гетьмана, інколи Богдана Хмельницького називали Руським князем, – Польський король).
Завдання остаточно позбутись вассалітету Московський цар Петро завершив Прутським походом у спілці з Козацькою державою (Гетьманщиною). Звісно, Україна-Русь позбулася польського сюзерена, а на зміну йому прийшов московський. Утім в духовно-цивілізаційному конструюванні Гетьманщина-Русь відігравала першість. Нова держава - Російська імперія (є версія, що назва походить від річки Рось на Київщині). Надто вже цареві Петру уподобала ця назва, можливо, не без участі найближчого спільника - гетьмана Мазепи. Російська мова утворилася завдяки русифікації московської мови українськими (руськими) вченими, а Руська православна церква – шляхом українізації московського обряду. Перш ніж говорити про розрив Петра з Мазепою, варто ще нагадати про те, що російський дворянин Котляревський спромігся докластися до створення модерної української мови («Енеїда»).
Розрив Мазепи з Петром насьгодні обидві нації (українська та російська) трактують надто вже конфронтаційно. Російська влада слідом за Петром 1 – як зраду з подальшою анафемою, українська еліта – як спробу врятувати Україну і повести її, мовляв, європейським шляхом, подалі від тирана Петра. На думку російського історика пані Таірової-Яковлевої, Мазепа думав тоді не про шкоду Росії. Його (старого 70-річного діда) змусили грати чужу гру. Захід, в особі Карла, втягнув старого гетьмана у непосильну інтригу. З точки зору біблійного сюжету Захід-Карло виявився тим Змієм спокусником для Мазепи-України. Перехід на бік супртивника у воєнний час, великі втрати козаків та московського люду, зрубані голови стрільців, переплавлення церковних дзвонів на гармати за наказом Петра, розпутство нового руського монарха – це той мікс, який сьогодні визначає нинішню українську-російську дискусію щодо Петровського часу.
Втім, і після того російські дворяни українського походження мали змогу як Котляревський розбудовувати інтелектуальне (мовне, зокрема) тіло Русі-України, гетьмани ставали фаворитами і найближчими порадниками російських монархів.
Звісно, нинішня українська інтелектуальна еліта, говорить про те, що Росія, мовляв, крала Києво-Руську спадщину. Заявляючи про Києво-центризм, українські інтелектуали чомусь прагнуть бути частиною Європи, не розуміючи, що потрапляють щонайбільше до європейської околиці. Втім знакова і закономірна поразка Помаранчевої ідеї НАТО-європейської околиці уможливлює постання новітньої пост-модерної нації Руси-України. І ця новітня Київська держава зможе відігравати роль центру наново пізнаної і зконструйованої Руської цивілізації.
Звісно, ця цивілізація не має за аналог з європейською Угодою про вугілля і сталь покласти Угоду про газ і нафту. Стрижнем (Інтелектуальним підгрунтям) новітньої Руської цивілізації має стати усвідомлення саме цивілізаційної (навіть не державної, не мовної лише, не тільки історичної) спадщини. Якщо замислитись чим Ми відрізняємось від Мусульманської та Європейської цивілізацій, то, напевне, відмінність, полягає саме в сімейних цінностях. Мусульманин живе з кількома дружинами (і це є цивілізаційний маркер); українець, білорус, росіянин – з однією дружиною; європеєць - дедалі частіше безпорядковим статевим життям (цього року з однією, наступного – з іншою) або під тиском пропаганди содомського розтління.
Можна багато поширюватись про європейські кисільні ріки з молочними берегами (високі європейські стандарти життя), проте чи багато українців, воліючи себе європеїзувати, наважаться, скажімо, поріднитися із витвором євроатлантичної цивілізації. Можливо, соціокультурна межа пролягає там, де починається цивілізаційний шок?
Ігор Рудич
редактор сайту bezopasnost.org, проект «Спадщина»
Диво та й годі! Одним страх як закортіло канонізувати всіх борців за волю народу та ідеалізувати усю минущину невпізнавано. Інші за старими нашіптуваннями кинулися врозтіч од імен Бандери, Шухевича й Коновальця, прикриваючись Сталіним та совком. А куди в той час молодь ся дивит? Посмоктує портер та смітить пляшками у парку... ОД ГЕРОЙСТВА ДО ПОДВИЖНИЦТВА
То як же тверезо глянути в вічі історії нашої? Спробуєме із сивими дідусями:
- Хто для вас Степан Бандера?
- Ніякий не супермен. Просто чесна людина, що вірно захищала своїх краян, громадське життя краю та право на суспільство.
- Добре. А хто ж тоді герой?
- Василь Стус, Януш Корчак, Івасюк та тисячі інших імен, що маєме ми ними вулиці назвати!
- А що є вище у творчім віддаванню себе народові?
- Подвижництво. От приміром священномученики як Гавриїл Костельник, сповідники як прп. Амфілохій Почаївський чи святителі як Лука Войно-Ясенецкий! От кого би нам молоді розкрити та навчальні заклади чиїми іменами назвати!
Яка еліта потрібна нашій державі, нашому народу? Потрібно спочатку кинути оком на загальну картину:
По кількості абортів (дитиновбивства в утробі) Україна знаходиться на другому місці після Румунії (78%) серед європейських країн. 60% вагітностей (по-церковному “благословенний стан”) українських жінок закінчуються гріхом дітовбивства. На 100 пологів припадає 140 абортів (у інших країнах це співвідношення 8 - 10.)
Серед країн Східної Європи Україна - на 1 місці за темпами захворювання СНІДом. ВІЛ-інфікованих у нас майже в півтора рази більше, аніж у Білорусії, Польщі, Угорщині та Словаччині разом узятих.
За останні 10 років населення України зменшилось на 2 млн. осіб. В середньому за рік у країні вмирає 197 тис. дітей. За 1997 рік населення скоротилось на 394 тис. осіб. Велику частку серед померлих складають діти.
У 1999 році населення України зменшилося ще на 358,7 тис. осіб, за даними Держкомітету статистики України. Терміном на 1 грудня 1999 р. в Україні було 49,7 млн. осіб. Фахівці Держкомстату зазначають, що таке зменшення кількості населення іде від перевищення смертності над народжуваністю (у порівнянні з попереднім роком у 1,9 рази). А причини, як завжди, - в духовному стані суспільства.Після такої невтішної картини, напевно слід ставити питання: “хто виживе у такому соціумі?” “Який вантаж нестиме українська еліта?” Та й що воно таке, зрештою, ота еліта? У Шопенгауера знаходимо трактування слова “аристократія”: а) за грошима, б) за спадковістю (походження) і справжня аристократія - в) аристократія духу. У Григорія Сковороди одразу позбуваємося цих запаморочливих стереотипів: Апостольські слова оживають у його поетизованих перекладах: “Хоч би усі багатства світу володів ти, але, коли віри не маєш – мертвий камінь єси”… “Віра – здійснення очікуваного і впевненість у невидимому… Віра є засобом отримати Божу Силу і досягнути того, що з невидимого робить видиме” (Євр. 11; 1,3); “Молитва віри – порятує хворого” (Як. 5,15); ”Віра, якщо не має справ – мертва сама по собі” (Як. 2,17).
Тарас Шевченко, Іван Франко, Григорій Сковорода… цих людей кожен із нас віднесе до еліти народу – це генії із світовим ім'ям. Що сформувало кожного з них, як особистість? Просто накопичення енциклопедичних знань чи неймовірна працездатність?.. “Страх Божий – мати усіх чеснот”. Було б цікаво в межах однієї праці дослідити у яких родинах виростали українські світочі культури і науки – Костянтин Ціолковський, Агафангел Кримський, Олександр Довженко, брати Тарковські, брати Тобілевичі… Хоча не тільки батьки, але й культура суспільства визначала становлення цих творчих особистостей. І от саме історія розкриває, як процеси становлення культури і науки молодої Русі Київської невідривно йшли слідом за поширенням Христової віри в народі.
Сліпе накопичення знань ніколи не давало людині творчості, подібно ж і збільшення кількості суперосвічених фахівців не давало державі еліти, не зберігало країни від внутрішніх і зовнішніх катаклізмів. Щось сакральне постійно надихає на творчість народи і у найважчих обставинах дає їм надію на завтрашній день. “Стяжай дух мирний, віруй і спасешся”, - з вуст в уста від старого до малого переходять ці святоотцівські настанови. Люди творять спільноту одночасно виховуючи наступних творців. Це неперервний процес. І чи не левову частину в цьому займає домашня церква – сім'я.
Тепер, звісно, ніякого сумніву немає що саме Церква виховала таких титанів духу, як святитель Петро Ратинський, преподобні Антоній, Феодосій Києво-Печерські, Іов ігумен Почаївський, Іоан Чеський, Серафим Саровський чудотворець, святителі Димитрій (Туптало) і Лука (Войно-Ясенецький)… Але далеко не кожен школяр сьогодні знає ці імена.
Так, якщо по-справжньому зануритися в історико-культурну спадщину народів світу у кожному суспільстві знайдемо своїх подвижників духу. І всюди визначальною знайдемо саме віру. Досліджуючи творчість наших митців, попри суто людські помилки та падіння відкриваємо для себе величні одкровення віри у Миколи Гоголя і Мішеля Монтеня, Артемія Веделя і Йогана Баха, Алімпія Галика і Рафаеля Санті. В наші дні суспільство як ніколи волає нових Дрогобичів, Драгоманових, Мазеп і Дорошенків. В той же час викладання Християнської етики в загальноосвiтніх школах та вищих навчальних України ще нескоро заповнить духовну прогалину вітчизняної освіти.
Тому сьогодні можемо запитати себе словами Мелетія Смотрицького: “Де тепер дім князів Острозьких… славні доми руських князів – Салуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чарторийських?” І одразу відповісти: “Тут, посеред нас, у занедбаних селах і містечках, на запруджених проспектах Києва чи Донецька; непомітно, наче жебракки під рекламними щитами “Корона” та “Оболонь” запалюються вогники, щоб засяяти у сузір'ї майбутньої еліти”. І запалює їх Сам Господь. Нащастя, це вже поза сумнівом.
Еліта це – творчість, а справжня творчість – завжди духовна. Так само як зцілення завжди персоналістично співбоління та преображення уховне; щоправда, поки що слово “духовність” неймовірно збите, пошматоване сучасними діячами (такими, як Роман Віктюк і т.д.)! А все тому, що дедалі частіше воно висмикнуте зі свого життєдайного грунту – віри прабатьків, християнського благочестя. Серед непересічних людей мистецтва і науки дедалі частіше доводиться чути, що вони вірують у Бога, але “по-свому”. “Головне, щоб Бог у душі був”… А у думках? А у вчинках? А як же із благословенням на творчі втілення? Забуває наша світськість, що “кому Церква не мати, тому – Бог не батько”. Наші газети, журнали, теле- і радіо- програми виходять на міжнародний рівень, розгублюючи національне і вироджуючись у космополітичні ерзаци. На яку еліту сподіватися такому конгломерату?
Страшно часом навіть уявити, що до громадянського суспільства в нашій країні доживе заледве якась третина українців. Зберегти можливо тільки те, що духовно здорове, духовно міцне. Адже ж творчість – шлях у обох напрямах – всередину, до Бога і водночас – назовні, до людей, у суспільство.
Тому творчі осередки згуртовуються довкола вогнищ живої віри, об'єднуються у асоціації, ліги, братства. Намагаючись прямувати слідами визначних попередників (як прп. священномученик Максим Сандович, протопресвітер Гавриїл Костельник, архімандрит Олексій Кабалюк) до плекання традиції Львівського, Віленського та Києво-Могилянського братств, молодіжні братства у Дніпропетровську, Львові, Ужгороді, Києві не зашорюються на просвітницькій та видавничій діяльності. Дитячі садки, будинки-інтернати, лікарні, в'язниці знаходяться у полі соціальних ініціатив. Але разом скоординувати свої дії змогли лише тоді, коли Всесвітнє молодіжне православне братство “Синдесмос” (секретаріат у Афінах) почало проводити семінари в Україні (1997-98, 2000 рр.). Новостворена Спілка православної молоді України цього року розробляє план створення Інформаційного Центру для молоді різних конфесій, в якому майбутні фахівці зможуть вести кваліфікований моніторинг соціальних проектів.
“Ось воно нарешті – довгожданне доброчинне втілення інформаційних технологій”, - скажете. Так, технічно забезпечити нашу майбутню еліту немає проблем. А от виплекати її совість, терпіння, доброту, стійкість, цноту – це дедалі важче. Рівно рік тому на Всеукраїнській нараді редакторів церковних видань УПЦ в Лаврі Анатолій Захарович запропонував набрати спеціальний курс “Клерикальна преса”. Йшлося про інформаційну екологію нашого суспільства, про виховання справжніх молодих дослідників – добросовісних, незалежних, словом, гідних журналістики 3-го тисячоліття. Це чудовий проект. Тільки нашими спільними зусиллями ми можемо втілити його. Вихованці Київської Духовної семінарії й академії і студенти Інституту журналістики, фахівці Православного педагогічного товариства і викладачі заслужених столичних вузів – лише разом літера за літерою ми в змозі вистраждати втілення глибинної суті цього загадкового поняття – еліта. І лише тоді, коли носитимемо тягярi один одного з любов'ю та довготерпiнням, нам світить майбутнє: ми таки сподобимося у Бога цієї життєво необхідної складової суспільства – елiти у Христi Iсусi. Для цього маємо все духовне – віру, і все матеріальне – Міжконфесійна молодіжна Рада України, Молодіжний парламент, Рада молодих підприємців, Союз молодих юристів України… та сотні інших творчих осередків у кожній області.